(Наверх)
БРАТАМ
Доки ж, Браття Ріднії, будемо мовчати?
Доки ж ми даватимемо - над нами знущатись?
Доки ж, будуть нашу кров, як водицю пити?
Чому те, що прагнемо - не можем здійснити?
А Тарас казав же нам; " Браття, уставайте!
Та вражою, злою кров'ю, землю поливайте".
А ми, те - послухали, голови- схилили...
щоби Мати ще Віки у ярмі ходила?!
Не повірю, Братчики, зроду не повірю,
Що в нас не лишилася й крапля України!
Що усю, до крапельки, вже повідбирали,
А люди - навколішки... самі поставали.
Куди ж Браття, дивимося? Кого ж вибирали?
Коли ті, що вибрали, усе розікрали...
А коли усе "здадуть", не буде, що брати,
Мабуть, будуть жменями - землю продавати?!
А ми - все чекаємо... не одну ту днину,
Коли вже останню здеруть одежину.
Вам кажу, сам думаю: мабуть, досить, Браття,
Треба нам збиратися, запалить багаття...
Розвести до обрію, щоб вогонь - до неба!
Та всю нечисть, в нього нам, повкидати треба.
А як зробимо отак, як кажу, Вам
Браття,
Ото буде їм - Уся!!! Їхня "демократія".
НЕ ЗАБОРОНЯТЬ
He заборонять бачити,
Як люди,
В своїй прекрасній
Та святій державі
Змирились,
Що панують в ній
Вандали...
І довго тут ще
Панувати будуть,
Аж поки, поки зрозуміють люди,
Що їх - звичайна вовча зграя
Залякала.
Вовки та люди...
Хто ж кого боїться?
Та все ж вовки -
Уміють білувати.
Навчились шкіру, з нас,
З людей здирати...
За те і ріжуть,
Бо вважають - вівці.
Чи так воно, скажіть?
Чи довго вовча зграя
В Святій країні
Буде панувати?
Чи довго мусимо
Від їх зубів - канати?
Дітей чи наших -
Будуть білувати…?
А, може, на жупанах наших
Краще -вовча шкіра
Буде пасувати?
МИ Ж ЖИВІ!
Обвили пута,
Пазурами - в тіло...
Мордують люд
Народу ті "батьки".
От дожилася
За свої віки
Нещасна Мати -
Бідна Україна.
В степах бур'ян...
"Полин" - накрив повсюди
Земля кричить!!!
Та їм не до землі.
Ще не набили
Повні кошелі,
Ще є раби,
Снують ще трохи
Люди.
Брати мої та сестри -
Ми ж - живі!!!
Так житимем?!
Чи будем існувати?
Від пазурів та пут -
Дамо - сконати?!
Чи господарем будем
У дворі!?
СИЛА - ВОЛЯ
НАША СИЛА - В НАШІЙ ВОЛІ .
НАША ВОЛЯ - В НАШІЙ СИЛІ .
КОЛИ ВІЛЬНІ - ПАНИ ДОЛІ.
НЕМА ВОЛІ - У МОГИЛІ.. .
І загонять, Братчики,
Нас таки в могилу,
Коли не повстанемо,
Не розправим крила,
Та дістанем гострії
Із піхов шаблюки,
Та з розмаху - зітнемо!
Голови тварюкам,
Які, так нахабно - нас,
У ярмо загнали...
А самі - на голови
Наші посідали... та сміються..
Братчики, їй Богу сміються!
Та, вірую, скоро вже,
Сміхом - захлинуться!
Бо скільки ж ми можемо
Цих катів - терпіти?
Скільки ж ми даватимемо
За шию давити?!
Їм кажу - покайтеся...
Та позлазьте самі.
Бо, як устане наш люд, -
Із кров'ю сльозами вмиєтеся...
ЗА ВСЕ тоді, будуть вас питати
Та чи Зможете на те -
Відповідь давати?
ПЛІЧ-О-ПЛІЧ СТАНЕМ, БРАТЕ!
Почуй!
Сурми вже грають,
Хоругви вже піднято,
В козацький гурт збирають…
Тебе - приймуть, як Брата.
Якщо ти хочеш - серце палке
Віддати людям,
Пліч-о-пліч ставай, 6рате,
Боротись - Разом будем.
Не жебрала щоб МАТИ,
Не мерли пухлі діти,
Пліч-о-пліч станем, Брате
Окремо - нам не жити.
Вставайте, Браття рідні!
Вставайте! Підіймайтесь!
Хай бачать нашу силу...
Щільніше в гурт єднайтесь!
Почуй!
Сурми вже грають...
Свята хоругв - над нами!
Пліч-о-пліч ми Ідемо...
Брат з братом, і з БРАТАМИ!
МИ - ЖИВЕМО!
Кричать по всіх кутках:
"Живемо краще!.."
А розуміємо
Потроху гинем...
"Ви - забувайте
Про усе вчорашнє..."
І знаємо: -
Нове щось, з нами чинять
"Експерименти..."
Над людьми проводять.
"Як, в ситуації,
Вестиме "жива маса?"
Чи витримає
Існування наше?
Чи, може, інше щось
"Додумать" зможуть?
Запитую:
"А хто давав їм право,
Провадити
"ТАКІ" експерименти?
Богами
Відчувати себе стали?!
Чи від диявола,
Щоб в пекло всіх,
До щенту?"
НІ, знов не розумію,
Чом даємо
Ми - на собі
Випробувати муки?
Чому в бездії?
Лиш калічим руки
У небо тягнучи...
Чом ЛИШЄ лоба б'ємо?!
Чому - ТАКІ ми стали?!
Як сприйняти?
З людей -
У панських псів перетворились.
Б'ємо лоби...
Надіючись на "милість"
"Оту!..."
Горлянки кинемось перегризати?!
Не знаю...
В люд дивлюсь - не розумію...
Мабуть,
Провадили "експерименти" - вдало,
В бездії люди,
Безсловесні стали,
Без відчуттів,
Без серця,
Без надії . . .
А, може, ми - спимо всі
У ГІПНОЗІ?!
По телевізору ж
Нас всіх - гіпнозували...
"Воду заряджену" ж
Ми пили-попивали...
Та, як поснули -
Не прокинулися й досі?
Так, у гіпнозі.
А вони - "шурують ..."
Поки спимо, у нас,-
Усе покрали.
Кісток, немовби псам
Понакидали...
Навкруг - ЧУМА !!!
А в них - банкет... жирують…
Прокиньтесь, люди!
Розженіть оману,
Якою - нас,
Усіх понакривали ...
З-перед очей
Завісу із туману
РОЗВІЙТЕ !!!
І побачите, що стало.
Побачать очі,
Що, тут наробили.
Поки "спимо"
Отут - ЗАБУЛИ БОГА!
Без Бога, вже
НАКОЇЛИ ТАКОГО!!!
Здолати те,
Нам добру треба силу.
Прокиньтесь, люди!
Розженіть оману...
На сонце - ГЛЯНЬТЕ!
Бог, дає нам сили!
Бо - перемрем
У пелені туману,
А нам далось життя,
Щоби - ми ЖИЛИ!
Щоби - ЛЮДЬМИ були
В житті своєму!
Не для чиєїсь примхи
Існували...
Погляньте в небо - СОНЦЕ
Для нас встало!
Прокиньтесь!!!
Гляньте люди,
Ми - ЖИВЕМО!.
МИ - КОЗАКИ!
До чого ж ми, Браття,
З вами дожилися?
Подивіться, рідні , -
Що вже з нами є.
Чому поставали.
Мов торішнє листя:
Куди ж ділась сила?
Чи в нас - вона є?
Куди ж то поділись
Наша ЧЕСТЬ та ВРОДА?
Чи позабували,
Що ми - КОЗАКИ?!
З чортом за доляра.
Кровію - УГОДУ ?!
Дротячча. ГУЛАГА -
Не далось взнаки?1
Чом, Брати, НІМУЄМ
Не одну ту днину?!
ЧОМУ, Батьківщину -
Даєм розкрадать?!
Чому, за Роботу
Рідну копійчину -
Не можемо чесно
З Вами зароблять?
Чому жебра Мати ?!
Чом голодні діти?! -
І Вам, мої Браття,
Нема що сказать?!!
Щоб нам - вільно дихати
Щоб нам -гарно жити!-
Чому ж мовчите Ви?!!
Як же тут - мовчать?!
ДОРОГА - В ЩАСТЯ . . .
" Країні - щастя всій!
Та їм - начхати.. .
І на країну,
І на всіх людей.
Їх - не хвилює
Біль старих,
Дітей...
В свої кишені - більше б
Награбати!
Кричать:
"Та ми! Усі ми - за народ!"
Яка брехня...
Чи їм народ потрібен ?
Якщо ви "За народ ",
Чому ж ви - вільним
Від вас
Не зробите,
Отой,
Святий народ?!
Чому,
Коли вже дорветесь
До "влади" -
То лиш кишені
Бачите свої?!
" Народ !.. "
І ваші ж,
ВІРНІ холуї -
Деруть сім шкір...
Як не холуй -"посада".
"Народ!.."
У "виборчий потрібен час,
Коли усе
Народу обіцяють!
А потім ТОЙ,
З надією - чекає
"Дарів небесних"
Все життя від вас.
Де ж ваша совість?!
Чи вже й не питати?
Та й що питати.
Не було, й нема!
Коли страждання
Мозок не сприйма -
То хіба можна
Лізти керувати?!
"Народ!.."
Ще в ньому є довіра.
Ні, не до вас,
Не до подібних вам.
Повірили б ви
Врешті цим словам
І не будили б
У народі - звіра...
Розбудите -
То ГОРЕ буде вам!
Святий народ!
А ви, під муки, владно,
Брехнею - весь
Зуміли підвести.
А потім -
Попалили всі мости,
Та брешете:
Що шлях цей - світлий! Справжній!
Примушуєте - далі
Ним іти.
Забули Бога!
Чорні мрії-думи
Снують у ваших
Мудрих головах.
їх - людям в голови!
У лесливих словах,
А люди - вірять слову,
БІДНІ ЛЮДИ...
Не бачать,
Що кайдани на руках!
Дивися, Боже, -
Темінь над Святою.
Немає сонця,
Ланцюги дзвенять,
"Скрізь - щастя!" кажуть,
Звідкіля ж .. узять?"
Коли за ними йдуть,
Не за Тобою,
Чого ж іще, на цій землі чекать?
Як хочу я,
Щоб люди - зрозуміли...
Щоб у людей, від слів, -
Ясніла голова.
Щоб серце слухали...
У душах - з Богом жили...
Повірять в Бога - дасть
Він людям сили
І вкаже де, дорога та, НОВА!
Дорога, що веде
До щастя й миру,
Не тих, що брешуть
Й бісяться від жиру,
А та! Із світлих мрій
У світлий час...
Дорога в щастя!!!
Для людей!
Для нас.
СЕРЦЕ БОЛИТЬ ...
Серце болить
Коли бачу покору,
Голови схилені
Бідних людей,
Коли голодних
Я бачу дітей,
Як виганяють...
Із панського двору.
Ходять по вулицях
Жінка й маля,
Ручкою - ледве
Спідницю вхопило.
Разом із матір'ю
Де бере силу
Скільки ходити?
Йдуть, мабуть, здаля?
Жінка - маленький
Вузлик тримає,
Мабуть у вузлику
Все, що в них є.
Вузлик в Руці,
Та малятко своє...
Ось і усе,
Що на світі тримає.
Біля "шикарних ",
З вогнями вітрин,
На тротуарі
Сидить літня жінка.
Люди встають,
Зовсім поруч зупинка,
Руки тремтячі
Простягує їм.
Мабуть, надіється:
"Може на хліб щось...
Люди ж заможнії
Ходять сюди, їм же-
"На Бога..."
Не буде біди,
Якщо хоч трохи,
"На бідність " - дадуть хтось...
"Павичі" й "пави"
Проходять повз неї.
На стару жінку -
Хто буде звертати?
Навіть не глянуть,
Не те, щоб їй дати...
Голови - вернуть огидно
Від неї.
Жінка з малям зупинилась,
Присіла,
"Тіточко - нате ..."
Дає їй гроша...
На те, як глянув -
Зомліла душа...
Серце Розкраїло,
Кинула сила.
Яке ж це серце
Потрібно їй мати?!
Сама ж не знає,
Що, буде з ними?
Як, з ними буде?
Чи вони їли?!
А цій ось жінці
Останнє віддати.
Серце болить
Коли бачу покору.
Голови схилені
Бідних людей,
Коли голодних
Я бачу дітей,
Як виганяють...
Із панського двору.
МИ ВСТАЄМО З КОЛІН!
Нас мов рабів
Цінити вчили зло.
Нам "забивали",
Що усі ми спільні.
Ні слова, ні півслова
Що ми сильні,
"Рабам достатньо
В ямі знати дно".
Нас давлять в ямі.
Виривають жили...
Надіються,
Що ми - і так помрем.
А ми, чомусь,
Додавлені - живем...
ДОДАВЛЕНІ!
А набираєм сили.
Ми злі, голодні,
Встаємо з колін,
Рвем ланцюги...
На гору
З ям вилазим,
А нас - штовхають в неї
Раз за разом
Оті, що звикли
Бачити уклін.
Нас мало на горі
Ще зовсім мало;
Щоб встояти -
Ох, скільки треба сил...
Мотузку -
Скрутять ще
Із наших жил,
Щоб кожному,
До бантини нам стало.
Та хай не тішать
"Батоги" надії,
Що не піднімемось...
Достатньо в люду сил
Ми - станем на горі.
Щоб рід наш жив!
Щоби збулися
Найгарніші мрії.
У ЛАНЦЮГАХ - ПО КОЛУ...
Ви знаєте, аж смішно, як
Гукають
Оті, що довели людей до бід:
"Приєднуйтесь!..",
"Перевернемо світ..."
А люди - бачать, плачуть... й
Забувають.
По "памперсу" дали - і вже
Глухі?
Не бачимо й не чуєм, що
Зробили?
Країну - гублять, як й раніш
Губили,
А кажуть: "Булі, ті, часи
Лихі".
Ви знаєте, - аж смішно,
Дійсно, з того.
Не з тих сміюся, з нас,
Таких простих.
Самі даємо кривдити усіх
Якимсь перевертням, без роду і
Без мови.
А сміх - крізь сльози. Наче в
Оці сіль.
Навкруг біда... Ми сміємося -
Плачем...
А витерти?! Слабкі? Не можем
Значить?
Той "памперс" заглушив і честь
І біль?!
Як так? - То смійтесь... Та
Насмійтесь вволю!
Позабувайте все! І мову й
Рід!..
"Приєднуйтесь...",
"Перевертайте світ.,"
У "памперсах", - У ланцюгах -
По колу.
СТАРУ, ЯК СВІТ, І НЕМОВЛЯ ЗВІЛЬНІТЬ!
Кріпак
Мій батько був -
І я кріпак.
І МАТИ
У кріпацтві УКРАЇНА.
Стару, як Світ,
І немовля - дитину -
Мордує панщина!
Мордує...
За мідяк.
Пани...
Сповили люд у пута.
Свистять нагаї!
Спини аж тріщать.
"Вам - воля..." - кажуть,
Звідкіля ж узять?!
Коли старе й мале
В ланцюг закуті.
Кріпак
Мій батько був...
І я кріпак?!
І діти мої
Будуть кріпаками?!
Як і дідів, як нас -
Їх - канчуками?!
На очі -
Покладуть простий мідяк?!
Сини ВКРАЇНИ!!!
Що ж це стало
З нами?
Хіба вже
Не доволі канчуків?
Хіба НЕМА
У МАТЕРІ - СИНІВ,
Щоб від наруги МАТІР
Врятували?
БРАТИ!
ВСТАВАЙТЕ!
СПИНИ РОЗПРЯМІТЬ!
ВДИХНІТЬ У ГРУДИ
СВІЖИЙ ВІТЕР ВОЛІ!
БЕРІТЬ ШАБЛІ,
НА КОНЕЙ,
ТА ПО ДОЛІ...
СТАРУ, ЯК СВІТ,
І НЕМОВЛЯ
ЗВІЛЬНІТЬ!
Стихи Ивана Лемиша (настоящее имя Коваленко Игорь Васильевич)
Иван Лемиш - вольный казак, один из самых ярких поэтических талантов Украины. Он родился на Днепропетровщине 18 июня 1962 году. За свой вклад в культуру Украины был удостоен звания "Народный поэт Украины" и недаром его сравнивают с Тарасом Шевченко.
Книги, изданные Иваном Лемишем:
1. книга "Братьям" - 1997 (сборник стихов)
2. книга "Глечик молока" - 1998 (сборник стихов)
3. книга "Мытарь" - 2000 (избранное в трёх книгах)
4. книга "Украинская доля" - 2003 (сборник в двух книгах)
5. книга "Украинская доля" - 2003 (стихи. книга 3)
